Вулкани, вогненні язики і спалахи вибухів з-під землі, оглушливі викиди з розчавлених жерл каміння, попелу, диму. Пекло дихає через прорвану земну кору. Все кипить, горить, гуде. Зверху падають вулканічні бомби. Течуть розпечені ріки рідкої магми. Пекельний клекіт і ревіння, диявольський вітер, гроза, злива... Лавові потоки покривають нерівну землю. Час від часу все тухне, згасає, затихає. Все закам'яніло, заніміло — хаос здичавілої природи віками лежить у забутті.
Мільйони років пройшло від того часу, коли на півдні нинішнього Криму частина великої гірської країни, що виникла на місці первісного океану Тетіс, по гігантському розколу, тріщині у земній корі, опустилась під воду і стала дном теперішнього Чорного моря. Друга (значно менша) частина залишилась і понині у вигляді складчастих гряд (Головної, Внутрішньої і Зовнішньої) Кримських гір. Ще менша частина на південному сході гірського Криму у вигляді Карадазьких гір (поруч з Коктебелем) залишилась чудесним витвором природи з часів мезозойської геологічної ери (юрський період, 170—150 млн. років тому). То були грандіозні часи — часи динозаврів!
Воістину маленьке диво Євразійського материка і навіть Землі! Адже тут наявні всі атрибути вулканізму: лавові потоки, жерла, залишки кратерів тощо. У світі Карадазьким горам «незрівнянно подібні» Скелясті гори у Кордільєрах Америки! Карадаг (у перекладі з тюрк. — Чорна гора) є зменшеною моделлю (площа — 2874 га) мальовничої місцевості у самому серці Скелястих гір — Йєллоустонського національного парку (899 104 га), який американці величають країною чудес. Корінні ж індіанці називали Йєллоустон «країною криги, вогню, води і диму, що обертається», за дивовижну природу, зіткану з діючих гейзерів і потухлих вулканів.
В Європі подібне до Карадагу диво знайдемо хіба що у снігових Альпах Швейцарії — горах Юри. Відтак український Карадаг за унікальність і величну красу дивовижної природи, своєрідну геологічну історію заслуговує почесне місце у списку 851 об'єкта Всесвітньої природної і культурної спадщини ЮНЕСКО.
Екзотика, найвища досконалість і хаотична впорядкованість неживої природи, гармонія та ефектна грація скелястих форм рельєфу (Трон, Воїн, Пряниковий кінь, Золоті ворота, Парус, Чортів палець або Сфінкс тощо) — все змішалось і застигло у філософському задумі, сум'ятті кам'яної казки Карадазького природного заповідника. Тут божий рай, тут живе Бог — місце для усамітнення і споглядання неземної краси. Краєвиди Карадагу захоплюють грандіозністю, непокорою, силою стихії і водночас строгою гармонією силуету. Заповідник по праву вважається перлиною природно-заповідного фонду України, шкатулкою дорогоцінних самоцвітів у скарбниці національного природного надбання українського народу.
Поетичну красу і велич природи навколишніх гір описав і змалював на своїх полотнах відомий поет і художник Максиміліан Волошин, який жив і працював у Коктебелі, опоетизувала місцеві пейзажі й Марина Цвєтаєва. З полотен Волошина ми й знаємо про кіммерійський ландшафт — ліричний і замислений...
Так склалося, що на території України першими нашими пращурами, про яких розповів батько історії Геродот (485—425 рр. до н. е., були кіммерійці. Останні відомі археологічній науці на півдні Східної Європи від середини бронзового віку як представники катакомбної культури (за твердженнями археологів М. Артамонова та Б. Грекова). Кіммерійські племена жили на степових просторах півдня материкової України й Криму наприкінці II — на початку I тисячоліття до н. е. У VIII—VII ст. до н. е. їх витіснили та асимілювали скіфи, які згідно з «автохтонною» теорією походження ідентифікуються вченими зі зрубною культурою.
Країна «кіммерійської тьми»
Греки, які прийшли на північні береги Понтійського (Чорного) моря (спершу Аксінського — негостинного, а пізніш Евксінського — гостинного) у VII—VI ст. до н. е. (у V ст. до н. е. вони заснували «місто-державу» Херсонес), знали про кіммерійців з легенд і переказів місцевого населення. Академік О. І. Соболевський, відомий російський мовознавець, зазначає, що ще за часів Гомера (IX—VIII ст. до н. е.) десь у цьому регіоні Північного Причорномор'я були могили кіммерійських царів. У поемі «Одіссея» Гомер говорить про країну «кіммерійської тьми» на краю глибокого океану, оповиту вічним мороком і туманом, куди не проникає навіть сонячне світло. Про «дивних гіпомологів-молокоїдів (доярів кобилиць. — Авт.), бідних і справедливих людей», згадує він у «Іліаді».
Агресивні скіфи відкинули кіммерійців далеко на південь, у Малу Азію. Звідти вигнанці доходили навіть до Єгипту. Зокрема, сліди кіммерійців знаходять біля турецького міста Синопа, яке у середньовіччя стало місцем невільницького ринку українських людей.
Безпосередніми спадкоємцями кіммерійців, як вважають деякі вчені, були загадкові таври — те населення Криму, яке застають греки. Перші грецькі поселення у Північному Причорномор'ї, зокрема на острові Березань, з'явились у 645/644 р. до н. е. Відтепер колишній Кіммерійський півострів зветься Таврійським, Таврікою або Тавридою. Жили таври переважно в горах — у минулому Кіммерійських, а тепер Таврійських. Але будучи скотарями, мисливцями і навіть рибалками та землеробами, вони зазвичай селились і в річкових долинах чи на морському узбережжі.
Таври прославились як відважні моряки, що захоплювали кораблі греків-колоністів (пізніше таких морських розбишак стали називати піратами). Був час (I ст. н. е.), коли вони разом з боспорським царем Мітрідатом IV воювали проти римлян. Таври залишили після себе сліди матеріальної культури. І понині археологи знаходять на Південному березі Криму рештки кам'яних (з великих брил) фортець, які будували таври.
У пошуках кіммерійського ландшафту
У VIII ст. до н. е., коли кіммерійський народ вже сходив з історичної арени, в Азово-Чорноморському регіоні почалася сильна засуха, що позначилася на природних ландшафтах, пізніше відображених на полотнах Максиміліана Волошина. Від того і топонімічна назва — кіммерійський ландшафт. Пейзаж (зовнішній вигляд, фізіономічний аспект) кіммерійського ландшафту — поетичний, глибоко замислений, ностальгічний, загалом філософський... Власне, пейзаж східної частини південно-гірського Криму (східніше Алушти) і, зокрема, передгір'їв Карадагу. Ландшафт посушливий, з ознаками ксерофітизації, що виник на місці знищених лісів.
Наш сучасник настирливо шукає кіммерійський ландшафт на ділянках ще відносно збереженої заповідної природи, серед розбурханого «дев'ятого валу» техногенного сьогодення. Він прагне відшукати цей історичний ландшафт у картинній галереї Івана Айвазовського в Феодосії, на туристських стежках і дорогах Тавриди. І знаходить його у природному заповіднику — Карадазі.
Карадазький природний заповідник існує майже 30 років (з 9 серпня 1979 року). Однак він створений близько 70 років тому, а науковому вивченню природних особливостей гір Карадагу — понад 200 років. Ще в 1783 р. німецький вчений К. Л. Габлітц вперше зробив науково географічний опис природи Криму. Пізніше його співвітчизни к Петр-Сімон Паллас звернув увагу власне на екзотичну оригінальність Карадагу. Паллас тривалий час жив у Судаку (з 1796 р.). У 1881 р. А. А. Прозоровський-Голіцин виявив вулканічне походження цих гір. А. Е. Лагоріо склав їх першу геологічну карту. Проте тільки з організацією у 1914 р. Т. І. Вяземським Карадазької наукової станції (будувалася сім років) тут почалися систематичні дослідження і постало питання про заповідання Карадагу.
У 1916 р. академік О. О. Остроумов висловив думку про організацію на узбережжі Карадагу морського заповідника. Наукове обґрунтування цьому феномену природи вперше зробив та оголосив на Всеросійському науковому з'їзді у 1922 р. геолог і палеонтолог, академік О. А. Павлов. Висловлювалися за організацію в урочищі Карадаг заповідної території і відомий геолог І. В. Мушкетов, і «батько» «Землі Саннікова», вчений-геолог і письменник Володимир Обручев.
У березні 1947 р. вулканічний комплекс Карадагу був оголошений пам'яткою природи місцевого, а в серпні 1963-го — республіканського значення. Останнє врятувало Карадаг від рекреаційного пресу тисяч відпочиваючих. Ще перший директор Карадазької наукової станції (1914—1927 рр.) А. Ф. Слудський влучно відтворив тодішній стан Карадагу: «люди зробили все, щоб зіпсувати власну дорогоцінність, позбавивши її блиску і нарядного вигляду».
Організація заповідної території завершилась у 1983 р. Тоді ж було проведене лісовпорядкування і розпочато роботу над проектом організації території заповідника.
Завдяки науковій біологічній станції Карадаг приваблював науковців, студентів. Нині у заповіднику багатюща наукова бібліотека, у її фондах — до 35 тис. книг. Діє автоматизована станція моніторингу навколишнього середовища на фоновому рівні. У межах центральної садиби заповідника знаходяться дельфінарій, акваріум, музей, зоотераріум, які щороку приймають десятки тисяч відвідувачів.
Від степу до моря
Розташований Карадазький заповідник за 36 км на південний захід від Феодосії, між Отузькою і Коктебельською долинами (Курортне — Щебетовка — Коктебель (Планерське), на березі Чорного моря. Відмежований від «материка» шосейною дорогою Судак — Феодосія. Площа заповідника — 2874,2 га, з них 809 га — кілометрова смуга вздовж берега — акваторія моря. На прилеглій до заповідника території суходолу створена охоронна зона, в якій, зокрема, знаходиться середньовічне поселення Тепсень (плато зі сторони смт Коктебель).
Ландшафт заповідної території вражає. По один бік, на північ, — одноманітний і сухий солонцюватий степ, а по другий, на південь — море. Незабутні враження від узбережжя закарбовуються в пам'яті: стрімчакові скелі висотою до 300 м, багато затишних і сонячних бухт, що пірнають в глибокі ущелини (Сердолікова бухта та ущелина Гяур-Бах), прозора бірюзова вода, золотавий пісок і відшліфована галька. Карадазькі вулкани — геологічний музей просто неба, унікальна колекція коштовних мінералів — сердоліку, агату, халцедону, яшми (до 30 видів). Подібне зустрінете тільки на Уралі в Ільменському заповіднику. А ще гірські породи — туфи, туфобрекчії, спіліти (базальтові породи, що утворилися при підводному вулканізмі), кератофіри тощо (разом з мінералами — до 100 видів). Деякі з них, зокрема голубувато-зеленого кольору породи, зустрічаються лише в окремих місцях планети (на Закавказзі, наприклад).
Фактично Карадаг висить, що називається, над морем. Якщо складчасті гряди Кримських гір простягаються, з заходу на схід, то Карадазькі гори «падають» до моря з півночі на південь. На сході вздовж моря тягнеться кристалічний Береговий хребет.
